Многим в эфире знаком позывной UR5RKU «c. Полонки, біля міста Прилуки» - так обычно отвечал корреспондентам в эфире, Иван Иванович Полтавец, называя свой QTH. Человек не легкой судьбы, но  не сломавшийся перед ней, нашедший себя в этом мире благодаря радиолюбительству. С детства разбитый параличем  (не работают руки и ноги), но благодаря феноменальной памяти смог освоить радиотехнику, выучил английский язык, выучил азбуку Морзе, освоил компьютер, помнит всех своих корреспондентов по именам и позывным.

Вот несколько штрихов из радиолюбительской практики Ивана Ивановича: - как то в начале своей радиолюбительской деятельности к Ивану из Прилук приехали три радиолюбителя для знакомства, и какое ж было их удивление, когда Ваня без представления назвал кто есть кто, он узнал их по голосам из эфира. На то время Ваня не имел трансивера, а перестроил свой радиоприемник ВЭФ на радиолюбительские диапазоны 160 и 80 метров, и так слушал эфир несколько лет. Когда же представилась возможность приобрести  трансивер  Ваня и мама отдали все свои сбережения, но радости от приобретения  не было предела!

И еще момент - все помнят как строго требовали в те времена вести аппаратный журнал, но как быть если руки не работают? И Ваня вел этот журнал, но как!!! Мама подсаживала Ваню к трансиверу, приспосабливали гарнитуру и Ваня работал в эфире, а мама уходила работать на огород.

Возвращаясь к обеду, мама брала ручку и записывала все его связи в аппаратный журнал а Ваня ей диктовал эти связи по памяти время, позывной, имя, ит.д. - феноменально!

В активный период работы в эфире, Ваней было выполнено и получено около 20 дипломов, а первая полученная QSL была от EM1HO (Antarctica)!

А вот как описывает жизнь Ивана Ивановича, корреспондент газеты «Прилуччина» за 30 ноября 2007 года.

Смотреть оригинал статьи

*  *  *

ІВАН ПОЛТАВЕЦЬ, ПРИКУТИЙ ДО ЛІЖКА НЕДУГОЮ,

НЕ МИРИТЬСЯ З НЕЮ, РЕМОНТУЄ ПОБУТОВУ ТЕХНІКУ І СПІЛКУЄТЬСЯ 3 ... УСІМ СВІТОМ

У простенькій сільській оселі, що причаїлася на околиці мальовничих Полонків, ледь не всі кутки-закутки заставлені телевізорами, магнітофонами, радіоприймачами, іншою побутовою технікою. На столику - прилади, інструменти, паяльники... „Мабуть, мешкає тут справжній майстер...", - промайнула думка.

-І для кого ж це такий шмат роботи? - цікавлюся у господині, Єфросинії Яківни, з якою тільки-но привітались та познайомились.

-Ото усе принесли моєму Вані, - тихо мовила у відповідь і кивнула головою в бік ліжка, ховаючи зволожені очі.

На дощатому полу, який колись біля печі можна було побачити у кожній сільській хаті, сидів чоловік середніх літ, у незвичній позі, з незвичними рухами голови і рук.

-Здрастуйте, проходьте, який я радий бачити вас, - у його збудженому голосі вчувалась непідкупна щирість.

Єфросинія Яківна, витираючи хустинкою непрохану сльозу, розповіла, що її сину, Івану Івановичу Полтавцю, вже п'ятдесят. Змалечку його переслідує страшна недуга -дитячий церебральний параліч. Протягом шести років підряд возила його до найкращих лікарів Києва, Москви. Та ніхто, бідкається, так і не зміг допомогти. Тож свого часу довелося їй залишити роботу і доглядати за своєю немічною кровинкою, інвалідом дитинства І групи. Хоч Іванові звернуло за полудень віку, для вісімдесятирічної матері він і сьогодні, як мала дитина: треба ж і нагодувати, і вмити, і переодягнути...

-Перед такою матір'ю, -ніби сплеск душі, вихопилось в Івана, - треба до землі поклонитись. Бо її життя - це подвиг заради мого життя. І поки вона жива, я - не нещасний...

Запала пауза. Першою її порушила Єфросинія Яківна:

-Ваня ніде не вчився. Коли був маленьким, до нас із усього кутка сходилися гуляти діти, училися вони в школі. І він ними „командував", хоч не вмів ні читати, ні писати. А мені ж так хотілося, щоб і Ваня цього навчився... Купила йому журнали „Малятко", „Піонерія". Почала вчити по буквах, складах. Інколи, правда, не слухався. То одного разу докорила: „Ледар ти. Не хочеш читати - голодний будеш...". Він спочатку мовчав, довгенько думав, а тоді й каже: „Учіть мене, мамо, читати, бо їсти хочу...". Сусіди дивувались, як швидко навчився... Якось у Ладані, в магазині, купила йому набір деталей для радіоприймача, паяльник. Захотілося Вані самому сконструювати радіо. Але з паянням не виходило. Поки не почали збирати літературу. Завдяки їй Ваня і навчився паяти. Вірніше, навчив мене, друзів. З Івановими підказками разом і зробили перший радіоприймач. Радості було скільки! Після того друзів у сина ще побільшало. Вони ж допомогли йому обзавестися радіостанцією, яка офіційно зареєстрована.

-Тоді у мене неначе крила виросли, - вставляє слово Іван. - Уявляєте, через ефір я можу вийти на зв'язок із радіолюбителями усього світу! Довелось вивчити і англійську мову. З'явились у мене друзі в Німеччині, Індонезії, Японії... Хіба перерахуєш усі країни! Ви знаєте, радіо для мене, мов кисень, без якого не проживу і миті. А ще дуже хочу придбати і освоїти комп'ютер... Мені інколи стає дуже прикро, що нерідко молоді, здорові люди замість того, щоб займатися добрими справами, кидаються в горілку. Так і хочеться вигукнути їм: зупиніться! Знайдіть своє захоплення в житті та робіть щось корисне собі й іншим...

Щороку 7 травня, у колишній День радіо, до Івана Полтавця у Полонки з'їжджа-ються його колеги по радіолюбительству з Прилук, Ла-дана, всієї округи (усі вони -члени обласної філії Ліги радіоаматорів України). Забирають Івана з собою, на берег Удаю, де відпочивають, готують шашлики і досхочу спілкуються між собою у щирому тісному колі. Іван у такі хвилини вважає себе най-щасливішою людиною на світі. Один із цих його друзів, Олександр Козаченко із Прилук (до речі, допоміг разом із прилуцькими зв'язківцями провести Полтавцям телефон у хату), так висловився про Івана: „Це - незвичайна людина. Доля обділила його здоров'я^, але Бог дав йому такий розум і такі здібності, що просто вражають...".

Везуть із Полонків і навколишніх сіл до Івана на ремонт радіоприймачі, телевізори, магнітофони, побутову техніку, яку навчився лагодити краще кваліфікованого спеціаліста. Звісно ж, із допомогою друзів, які не забувають, навідуються до Івана. Він їм розказує, показує - вони роблять. І люди за це не тільки вдячні, а й відповідають взаємною допомогою. Підсобляють обробити город, дров привезуть і нарубають. Не беручи з Полтавців і копійки. І в ті хвилини з хати зникає сум, веселіше стає і Єфросинії Яківні, й Івану, і навіть маленькому коту Мурчику.

Дай, Боже ж, Іванові і надалі такої мужності, як сьогодні, не скорятися жорстокій хворобі, а Єфросинії Яківні - такої ж сили духу і витримки, обом - здоров'я і довголіття. І щоб друзі не перевелись. Справжні друзі, яких у Івана багато, і які, віриться, ніколи не залишать його наодинці в біді.

Григорій КАЛІШ.

Фото Тараса МАТВІЄНКА.

*  *  *

К сожалению годы неумолимы, мама постарела и очень больна ей уже за 80 и она уже больше не смогла Ваню садить к трансиверу, стало трудно даже готовить пищу. По тому Ваня с мамой решили обратиться в социальные службы и переехали в Чернигов (Черниговский гериатрический пансионат, или попросту дом престарелых) в 2009 г..

Ваня раздал свою радио аппаратуру друзьям, а себе оставил NoteBook, приемник Degen DE1103 и портативную р/ст. ICOM на диапазон 2 м.

Для Вани и мамы переезд - это большой стресс, он скучает по друзьям, по той обстановке которая его окружала всю жизнь, где эфир был на первом месте.

И так хочется верить, что Ваня еще вернется в эфир, в наше общество радиолюбителей. И зазвучит в эфире: «Всім, всім тут Україна Роман П’ятірка Роман Кіловат Україна, слухаю»...

Козаченко А.Д. (UT8RN)